Made in … (оповідання)

Оприлюднено Оприлюднено в Мої оповідання

Субота. Літо. Центральний парк. З величезних колонок лунає ритмічна беззмістовна музика. Десь жебонить нещодавно відремонтований фонтан. Всюди сміх, гомін, радісні крики дітей. Крутяться старі, але горді атракціони, шкварчить м’ясо на численних мангалах. Місто святкує. Вздовж головної алеї парку з обох боків вишикувались намети з товарами «Made in Ukraine». Мед, вино, еко-чіпси, сукні, ремені, капці, сумки, прикраси тощо. Хтось дегустує, хтось торгується, хтось рахує гроші, хтось робить селфі. Намети чомусь закінчуються біля двох новеньких гібридних авто, але ті явно «Made in Japan», а не в Україні. Трохи заблукали.

– Тату, я хочу на «Колесо Сміху», – нагадав син.

– Так, я пам’ятаю, – промовив батько, подумки рахуючи гроші у гаманці. – Добре, ходімо.

«Колесо Сміху» було легендарним атракціоном, одним з найстаріших та найулюбленіших у місті. Напевно, лише «Колесо Огляду» могло посперечатись з ним за лаври своєрідного символу парку. Колись поряд стояв ще один «конкурент» – пневматичний тир – поки якось не згорів за загадкових обставин.

«Колесо Сміху», побудоване ще у середині двадцятого сторіччя, років двадцять тому закрили на ремонт. З того часу атракціон поступово руйнувався, аж поки не перетворився на будинок-привид. Проте, рік тому атракціон-легенду відбудували заново. На тому ж самому місці, в тому ж стилі, зберігши автентичний вигляд та механізм обертання. Радості поколінь, для яких колись «Колесо Сміху» було головною розвагою та нагородою, не було меж.

Батько посміхнувся, згадуючи один з найвиразніших «смаків» дитинства. Долоні впираються у гладку прохолодну поверхню. Колесо прискорюється. Підтягуєш ноги, нахиляєшся назад, ближче до центру кругу. Навантаження на долоні зростає. Позаду чується зойк, і трохи старший хлопчина з радісними лементом вилітає з колеса, підступно прихопивши з собою сусідню дівчинку. Але та анітрохи не засмучується і охоче приєднується до веселих криків хлопця…

Тоді більшості було наплювати на правила, за якими вигравав той, хто не злетить з колеса, адже найцікавішим був саме процес «вильоту». А втриматись якомога довше намагались лише задля вильоту на більшій швидкості. Це було місце радості та сміху – атракціон цілком виправдовував свою назву.

Квиток здивував відносно великою ціною. Але, звісно, це не зупинило. Дуже кортіло показати сину, що і батько у дитинстві мав «кльові» розваги.

Всередині будинку наче все дуже схоже. Велике колесо, м’яка невисока огорожа, натовп відвідувачів. Татусі посміхаються, з ностальгією роззираючись навкруги. Вочевидь, якщо б не солідні лисини та поважні посади, вони б залюбки приєднались до дітей. Матусі більш стримані. Вони дають дітям останні настанови, розповідаючи про всі можливі та неможливі небезпеки атракціону.

Похмура жінка зібрала квитки та пропустила дітей до колеса.

– Діти, беремо килимки, сідаємо у коло на одній відстані від центру, – монотонно промовила вона.

Діти взяли килимки та сіли навколо центру колеса. Вони весело перемовлялись та махали батькам.

Але жінці-наглядачу не сподобалось, як вони сіли, тому вона рішуче підійшла до дітей та стала у центр колеса.

– Діти, я сказала, на рівній відстані від центру!

Діти здивовано озирнулись та трошки посунулись.

– Ноги не згинаємо! – продовжила жінка та підійшла до пульту керування. – Не бешкетуємо! З’їжджаючи, не намагаємось втриматись!

Перший раз син з’їхав майже одразу. І йому явно дуже сподобалось.

– Діти, беремо килимки, сідаємо у коло на одній відстані від центру! Ноги не згинаємо! – Негатив та ворожість у голосі жінки неймовірно контрастували з настроєм відвідувачів. – Не бешкетуємо! З’їжджаючи, не намагаємось втриматись! Я сказала, не бешкетуємо!

Другий раз син протримався значно довше. На цей раз діти, злетівши з колеса, вже не посміхались, а з побоюванням поглядали на «володарку атракціону». І вона повною мірою виправдовувала їх очікування, роздаючи на всі боки зауваження.

– Діти, беремо килимки, сідаємо у коло на одній відстані від центру, – похмуро повторювала жінка. – Ноги не згинаємо! Не бешкетуємо! З’їжджаючи, не намагаємось втриматись!

На третій раз діти сиділи зовсім тихо, без посмішок та з’їжджали без зайвих рухів. Механічно, наче роботи. Батьки теж втратили настрій, витискаючи з себе посмішки, коли діти дивились на них.

– Ну, як тобі? – запитала на виході одна з мам сумну доньку.

– Нормально, – тихо відповіла дівчинка.

– Ще підеш?

– Ні, не хочу.

Син підійшов до батька, потім подивився на колесо та задумливо сказав:

– Тату, тепер я розумію, чому ти не любиш СРСР.

– Синку, тут якраз вийшло трохи навпаки, – винувато посміхнувся батько. – У моєму дитинстві це був дуже веселий атракціон, хоч він і зроблений ще у радянські часи.

– Я не про колесо, а про те, де було зроблено цю жінку…

 


Олександр Мокін, липень 2017 р.

P.S. Дякую моїй чарівній і талановитій дружині Юлії за чудову ілюстрацію! 🙂

1 коментар до “Made in … (оповідання)

  1. Недавно з дітьми й внуками гуляли в парку. Побачивши працюючим “Колесо сміху”, очам не повірила. Адже для старшого сина це був найкращий атракціон. Молодший – ледве пам’ятає. Був ще замалим, як його закрили.
    Коли запропонувала внуку (від старшого) прокататися, той з радістю погодився. Але реакція – подібна до опису у Вашому оповіданні. Хоча справа була не в “тьоті”, яка, хоч і не грізно, але монотонно читала нотації діткам. Справа була в якості відновленого атракціону. Через погане шліфування лакової поверхні (мабуть не досить гарно відшліфували доски, не стільки шарів лаку, який теж не якісно відшліфували), можливо ще й килимки не натуральні, а ще, можливо, не так швидко колесо крутилося, – діти, а їх там було всього троє, повільно скочувалися на периферію. І моєму внукові це було не так цікаво й смішно, як його батькові в ті роки.
    Ось так якось. Ностальгією ніколи не страждала, але, дійсно, тоді цей атракціон був в рази кращий.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *