Лайк (оповідання)

Зазвичай, Василь недовго копирсався у соціальних мережах. Годину. Ну, дві. Хоча, ніде правди діти, бувало і три. Іноді, звісно, і чотири, з ким не буває. Але п’ять – дуже рідко. Шість – тільки якщо траплялась якась суспільно корисна тема. Як от, наприклад, нещодавнє обговорення продажних політиків. «Червонопикі блазні олігархів! ВСІ ДО ЄДИНОГО!!!» – писав він, не забуваючи про Caps. Сидять собі на шиї у народу, ховаючи мільярдні хабарі за гарними промовами. Всіх тоді у спільноті згадали, до єдиного. «Нехай їм, собакам, повилазить!..»

Ну, коротко кажучи, любив Василь відволіктись від своїх проблем та зануритись трохи у чужі. Після цього свої вже не здавались такими страшними та нагальними. Бувало, закинув декілька дописів у Пикокнигу, виговорився, і якось легше одразу ставало. А те, що дружина лається, бо кран на кухні три дні тече, так то таке. Просто дурепа не розуміє, що яке діло чоловіку може бути до того крану, коли країна гине! Справжній чоловік завжди вміє правильно розставити пріоритети. «Сину, а ну здрисни геть зі своїми іграми! Не заважай, тато важливе питання обговорює. Спати іди! А, ще тільки вісім? Ну, знайди собі якесь заняття. Мені терміново треба хлопцям відписати, що я думаю про візит президента Франції до Гондурасу. О, є ідея – придумав смішний каламбур! Все, не чіпай мене, треба встигнути написати, поки якась зараза першою про це не пожартувала!»

Перша тисяча підписників далася дуже нелегко. На щастя, Василь швидко збагнув, що позитивними дописами «багатий не будеш». Тоді він вліз у силу силенну різноманітних спільнот і почав писати. Він писав про президентів, чиновників, священників, повій, повій президентів, повій депутатів, повій-депутатів, спортсменів, політиків, спортсменів-політиків… Доводилось частенько обкладати об’єкти дописів триповерховими словесними конструкціями. Інколи він навіть сам скромно дивувався яскравості образів своїх «літературних творінь». А те, що дружині вічно щось не подобається і репосту від неї не дочекаєшся, то не біда, у неї все одно обмаль підписників…

Коли Василь підписав документи про розлучення, то одразу ж написав «неймовірно крутий» допис у Пикокнизі. І не дарма він півгодини кружляв навколо паперів, шукаючи ідеальний ракурс для ідеального фото. Він відчував, що це його зірковий час. І його очікування виправдались повною мірою – такої кількості лайків ще не бачив жоден його допис.

Він навіть не помітив, коли кількість його підписників сягнула ста тисяч – надто був зайнятий черговим дописом про світову масонську змову. Він з такою упевненістю писав про відомих багатіїв та їхні дії, що через деякий час навіть сам починав вірити у свої слова.

Звісно, сміливість Василя була підкріплена не лише його «вродженою хоробрістю», а й тим, що у Пикокнизі його звали не Василь Правдюк, а «Несамовитий Правдоруб». А коли він почав писати про світові змови, то на додачу став користуватись ще й Tor’ом, разом з VPN’ом. Про всяк випадок. Напевно, якщо дружина була б поруч, вона могла б нагадати йому старий анекдот про завбачливого пасажира автобуса з двома квитками та проїзним. Проте, вона була зайнята такою дурницею, як виховання дитини та працею на двох роботах, адже коли аліменти вираховуються від нуля, вони дорівнюють тому самому нулю. І їй залишалося лише радіти, що у аліменти не включаються постійно зростаючі кредитні борги… Ні, Василь нічого не боявся! Все це він робив, щоб захиститись від вірусу Petya та інших цифрових бід. Це, і тільки це було головною причиною. Принаймні, себе він у цьому швидко переконав…

Цей суботній вечір нічим не відрізнявся від сотень і навіть тисяч подібних. Василь писав черговий неймовірно сміливий та беззаперечно корисний допис. На цей раз його мішенню стала освітня сфера. Він ґрунтовно, протягом п’яти хвилин, вивчив всі освітні проблеми держави та світу і почав писати своє бачення. До слова, як справжній сучасний соціально-мережевий ерудит, він завжди мав свою точку зору. З будь-якої проблеми.

Через півгодини все було майже готово до ефектного релізу. Перечитавши допис, він переконався, що розписав абсолютно всі дурниці, які роблять освітні чиновники, не забувши їх декілька разів прикласти міцними словами для підкреслення рішучості та впевненості. Але перед тим, як опублікувати нову сенсацію, Василь як завжди вирішив навідатись до вбиральні, щоб ніщо потім не відволікало його від написання нищівних відповідей на виправдовувальні коментарі чиновників.

Вставши, він ледве не впав, перечепившись через кота. Бідолаха ображено занявчав та відскочив убік. Василь здивовано подивися на тваринку, ніби побачив її вперше у житті, потім згадав, що це кіт його сина на прізвисько Діз (від Дізлайк), якого він із принципу відсудив у дружини. «Це ж кіт нашої дитини!» «То нехай до мене приходить і з ним грається!» Але син чомусь з тих пір не приходив.

Василь шикнув на кота і попрямував до вбиральні. Навряд чи син зрадів, якби дізнався, що останній раз батько годував його улюбленця ще вранці. Діз кинув спроби нагадати хазяїну про обід (або хоча б вечерю) декілька годин тому. Він був безпорадний перед Пикокнигою, і йому залишилось лише надзюрити у мокасини хазяїна, лягти біля його ніг та тихенько жалісно нявчати.

Коли Василь вийшов з кімнати, кіт ще декілька секунд дивися йому услід, потім рішуче заскочив у крісло та перестрибнув на клавіатуру. На коротку мить Діз завмер, розумними очима дивлячись, як на екрані з’являються десятки нових літер, притиснутих його лапами. Потім підняв праву передню лапу та натиснув на «Enter». Важко сказати, чи це був збіг, чи дійсно кіт розумів сутність цієї клавіші, проте можна заприсягнутись, що мишу хвостом він штовхнув і потім вдарив абсолютно випадково…

Василь забіг у кімнату, на ходу розминаючи пальці, та плюхнувся у крісло. Його рука потягнулася за мишею, проте зупинилася на середині шляху. Його очі стали помітно збільшуватись, серцебиття прискорилось і навіть трохи відкрився рот. Недостатньо сильно, щоб сказати «у нього відвалилась щелепа», але досить помітно, щоб зрозуміти, що на екрані він побачив щось дуже і дуже несподіване.

Майже опублікований допис Василя зник, а на його місці з’явився допис Цу Ма, на якого Василь навіть не був підписаний. Допис засновника Пикокниги розказував жахливу трагедію, яка колись сталася з найдорожчим для нього – його сім’єю, після чого Цу Ма довгий час жив у пригніченні та злиднях. І лише спогади про його сім’ю допомогли йому врешті-решт вибратись з цієї прірви та досягти успіху. Завершувався допис Цу Ма інформацією про те, що на честь своєї родини, він передає більшу частину статків на боротьбу з бідністю, пошук ліків від невиліковних хвороб та іншу глобальну благочинність.

І під цим дописом стояв «лайк» Василя.

Але не просто лайк, а великий регочучий смайлик…

Василь, все ще не вірячи очам, декілька разів перечитав напис у невеличкому віконечку, яке завмерло у центрі екрану.

«Ваш профіль заблоковано на постійній основі за порушення угоди користувача Пикокниги (розділ 3, пункт 14, a.k.a. «Захист від потвор»). Несамовитий Правдоруб, вся команда Пикокниги висловлює вам свою щиру зневагу. Ви справжня потвора!»

А у куточку, згорнувшись клубочком, тихенько спав кіт. І навіть порожній шлунок не заважав йому насолоджуватись почуттям справедливості. Він відчував, що зробив щось дуже правильне і важливе. І йому снилося, що його знову повернули тому вередливому хлопцю, якого він, як виявилось, дуже любив та за яким неймовірно сумував.

Олександр Мокін, липень 2017 р.

P.S. Дякую моїй чарівній і талановитій дружині Юлії за дотепну ілюстрацію! 🙂