Шановні друзі! Давно збирався написати рецензію, і ось нарешті літо подарувало трохи часу. Якщо Ви ще не чули про сера Кена Робінсона, то раджу почати знайомство з цього відео його легендарного виступу 2006 року на конференції TED (кому важко дивитись англомовні відео, раджу ввімкнути українські субтитри, там вони є). І хоч автор знаменитого “Чорного лебедя” Нассім Талеб має зуб на TED (через те, що його лекцію про “чорного лебедя” забракували та не виставили в інтернет) і назвав цю конференцію “потворним збіговиськом, яке пропонує ученим і мислителям виступити в ролі дешевих циркачів”, не звертайте на це уваги, то все емоції :), і обов’язково подивіться чудовий TED talk Кена Робінсона про актуальні освітні проблеми. У цій доповіді повною мірою розкриваються шарм, розум та мудрість цієї неординарної особистості.
Я вирішив не розписувати детально біографію Кена Робінсона, оскільки у мережі про нього достатньо багато інформації. Крім того, у самій книзі можна докладно прочитати про автора у гарній “Передмові до українського видання”, написаній співзасновником освітньої платформи Prometheus та керівником магістерської програми з комп’ютерних наук Українського католицького університету Олексієм Молчановським. Зауважу лише, що сер Кен Робінсон дійсно є експертом у освітній сфері. І не таким “експертом”, про якого я нещодавно написав у оповіданні “Лайк” :), а справжнім експертом, причому світового рівня. Саме тому я одразу ж замовив “Школу майбутнього”, тільки-но вона вийшла (кому цікаво, я купив її ось тут, на сайті видавництва “Літопис”). Хоча це було ще минулого року, я все ж вирішив написати про цю книгу, керуючись прислів’ям “краще пізно, ніж ніколи” :).
Проте, зауважу, що це буде не зовсім рецензія, оскільки рецензій на “Школу майбутнього” вже вистачає. Це буде, швидше, набір цитат, які змусили мене зупинити погляд під час читання.
І трохи забігаючи наперед скажу, що книга, безсумнівно, варта уваги. Рекомендую до прочитання не лише освітянам, чиновникам та освітнім чиновникам, але й батькам школярів та дошкільнят. З тими процесами, які зараз відбуваються в українській освіті, “Школа майбутнього” має стати настільною книгою для всіх причетних до освітнього процесу в Україні. Ні, вона не дає відповіді на всі питання, але вона є гарною добіркою різноманітних цікавих освітніх підходів.
Перед тим, як перейти до цитат, відзначу, що Кен Робінсон є прихильником переходу від стандартизованого (яке домінує у світі) до індивідуалізованого навчання, коли школа допомагає віднайти талант та максимально розвинути творчий потенціал кожної дитини, а не заганяє учнів у однакові рамки, бездумно руйнуючи їх вразливу творчу сутність та індивідуальність (творчість автор визначає як “процес створення оригінальних ідей, які мають цінність”, стор. 122).
Кен Робінсон наводить численні приклади успішних індивідуалізованих освітніх ініціатив США, Великої Британії, Канади та багатьох інших країн. Він пише про недоліки формування шкільних класів за віком, про підводні камені тестування, про значення мистецтва (і драми зокрема) у розкритті творчого потенціалу дітей, про особливості проектного навчання, перевернутого класу, вільної школи, домашнього навчання, про Академію Хана, Едутопію Джорджа Лукаса тощо.
Кен Робінсон також визначає чотири основні освітні цілі (стор. 63-69):
- економічну – освіта має дати учням змогу стати економічно відповідальними та незалежними;
- культурну – освіта має дати учням змогу зрозуміти й скласти свою думку про власну культуру й поважати багатоманіття інших культур;
- соціальну – освіта має дати учням змогу стати активними й гуманними громадянами;
- особисту – освіта має дати учням змогу взаємодіяти не тільки з довколишнім, але й зі своїм внутрішнім світом,
і формулює вісім ключових здібностей, які “школа мусить усіляко розвивати, якщо справді хоче допомогти учням досягнути успіху в житті” (стор. 135-140):
- допитливість – здатність ставити запитання й досліджувати, як влаштований світ;
- творчість – здатність творити нові ідеї та втілювати їх на практиці;
- критичне мислення – здатність аналізувати інформацію та ідеї і формулювати вмотивовані аргументи й судження;
- уміння спілкуватися – здатність чітко й упевнено висловлювати свої думки й почуття за допомогою різних засобів і в різній формі;
- співпраця – здатність конструктивно працювати разом з іншими;
- співчуття – здатність співпереживати з іншими й відповідно діяти;
- самовладання – здатність налагодити зв’язок зі своїм внутрішнім світом і досягнути відчуття душевної гармонії та рівноваги.
Окрім того, сер Кен Робінсон розмірковує над тим, якими мають бути вчителі, лідери освітніх установ та творці політик, наводячи приклади успішної діяльності натхненних педагогів, самовідданих керівників і громадських діячів різного рівня.
Сподіваюсь, трохи зорієнтувались :). Ще уточню, що Кен Робінсон в основному пише про освітні системи США та Великої Британії, але, як це не дивно, його слова часто можна сміливо екстраполювати на інші країни, в тому числі й на нашу. Тож, вйо до цитат! 🙂
1. Про вчителів:
1.1. “Найголовніше завдання учителя – сприяти навчанню. Може, про це зайве згадувати, але більшість свого часу вчителі роблять що завгодно, тільки не навчають. Проводять контрольні, працюють з паперами, ходять на наради, пишуть звіти і вживають дисциплінарних заходів. Це все частина їх роботи, зауважите ви (й матимете рацію), але їхнє найголовніше завдання – допомагати учням вчитися. Коли решта обов’язків відволікають їх від цього завдання, втрачається справжній зміст вчительського фаху” (стор. 108).
1.2. “Надто часто рух за стандартизацію накидає вчителям роль працівників у сфері послуг, чиє завдання “забезпечувати” стандарти – так наче вони працюють у компанії доставки FedEx. Не знаю, коли ця ідея вперше проникла в освітню галузь, але вона знецінює педагогів і їхній фах. На жаль, не всі чиновники-освітяни вважають учителів справжніми фахівцями, які потребують підтримки. Дехто ставить їх у жорсткі рамки, закликаючи, щоб кар’єра вчителя залежала від успішності його учнів, – добре при цьому знаючи, що на шкільні оцінки впливає сила-силенна чинників, зокрема й сама форма тестування” (стор. 108).
1.3. “Натомість найефективніші освітні системи в світі, – принаймні за критеріями PISA, чудово розуміють важливу роль фахових, мотивованих і добре оплачуваних учителів. Сінґапур, Південна Корея і Фінляндія мають дуже високі вимоги до педагогів. Щоб стати вчителем, потрібно пройти надзвичайно ретельну підготовку, не лише досконало опанувати профільний предмет, а й навчитись, як спілкуватися з учнями, бути наставником, керувати класом, оцінювати здібності й уміння тощо” (стор. 109).
2. Про мистецтво викладання:
2.1. “На практиці вчителі зі всіх предметів зазвичай використовують – чи мали б використовувати – широкий арсенал прийомів: одного дня це безпосередній виклад фактів та інформації, іншого – дослідницькі проекти й роботи в групах. Мистецтво навчання полягає у тому, щоб віднайти між цими підходами рівновагу” (стор. 110).
2.2. “Досконале знання предмету – це тільки одна запорука успішного викладання. Є ще й інша: вміння так подати учням матеріал, щоб надихнути їх до навчання. Ось чому успішні освітні системи вкладають так багато коштів у відбір і професійний вишкіл учителів і чому в тих системах професію вчителя глибоко шанують і добре оплачують” (стор. 128).
2.3. “Добрі вчителі – осердя добрих шкіл. Виконуючи різні ролі, вони досягають трьох головних цілей:
- Натхнення: Вони надихають учнів своєю любов’ю до предмету й спонукають їх досягати висот.
- Упевненість: Вони допомагають учням набути вмінь і поглибити знання, які зроблять їх упевненими в собі, самостійними людьми, які надалі вдосконалюватимуть свої вміння.
- Творчість: Вони дають учням змогу експериментувати, досліджувати, ставити запитання й розвивати навички та схильність до нестандартного мислення” (стор. 129).
3. Про директорів шкіл:
3.1. “Досвідчений директор школи знає, що його найважливіше завдання – не поліпшувати показники тестувань, а сформулювати спільноту, до якої ввійдуть учні, вчителі, батьки й працівники шкільної адміністрації, які працюватимуть гуртом заради спільної мети” (стор. 179).
3.2. “Талановиті лідери в будь-якій галузі – це ті, хто щиро дбає про тих, кого очолює, і чиє співчуття виявляється не лише в словах, а й у вчинках” (стор. 179).
4. Про PISA і Китай:
4.1. “Із 2000-х років рух за стандартизацію освіти отримав могутній поштовх від Міжнародної програми оцінювання навчальних досягнень учнів (Program for International Student Assessment, PISA), яка запровадила рейтингові таблиці. Їх складають на основі результатів, що їх учні продемонстрували від час виконання стандартизованих тестів з математики, читання й природознавства. Тести розробляє Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР) зі штаб-квартирою в Парижі. PISA проводить тестування що три роки в групах п’ятнадцятирічних підлітків у країнах по всьому світу. Кількість країн учасниць зросла від 32 у 2000 році до 65 у 2012 році … Політичний вплив PISA також зріс … Тепер міністри освіти порівнюють свої рейтинги, наче культуристи, які міряються м’язами. Услід за пресою вони вважають ці рейтинги найвищим мірилом свого успіху” (стор. 32).
4.2. “Китайський округ Шанхаю вперше взяв участь у тестуванні PISA у 2009 році – й зайняв перше місце в усіх трьох категоріях. Цей результат глибоко вразив західні держави. Року 2012 Шанхай знову став лідером, а за ним ішли Сінґапур, Гонконґ і Тайвань. Західна преса здійняла галас щодо могутності “азійської моделі” освіти й закликала політиків у своїх країнах підвищити стандарти й не пасти задніх у глобальному змаганні” (стор. 32).
4.3. “Цзян Сюецінь помітив у Китаї одну проблему. Зі статистикою все було гаразд – як я вже згадував, в останніх рейтингових таблицях PISA Шанхай опинився на першому місці, але це було наслідком безперервного зубріння й цілковитого зосередження на підготовці до тестувань; наслідком процесу, що «винагороджує прагматичну, неетичну, недалекоглядну поведінку, яка вбиває в школярах вроджену допитливість, творчість і любов до навчання. Загалом, на мою думку, будь-яка освітня система, яка ставить досягнення й цілі вище за сам навчальний процес і ставлення учнів до нього, шкодить дітям»” (стор. 222).
5. Про перешкоди на шляху змін:
5.1. “На шляху до перетворень, про які ми говорили, існує чимало перешкод. Це, серед іншого, консервативність установ, зокрема шкіл; суперечливі погляди щодо необхідних змін; культура й ідеологія; корисливі політичні інтереси” (стор. 226).
5.2. “На світі є сила-силенна прекрасних шкіл із чудовими талановитими працівниками. Але надто багато з них працює усупереч панівній освітній культурі, а не завдяки їй” (стор. 230).
6. Про політиків:
6.1. “Не всі чиновники-освітяни щиро переймаються проблемами освіти. Серед них є ті, хто дбає тільки про свою кар’єру, а також управлінці, які використовують освіту як майданчик для просування професійною драбиною. Їхні особисті амбіції в сфері освіти можуть бути пов’язані з іншими політичними інтересами й мотивами. Результати тестів такі важливі для цих людей тому, що вони можуть використати ці тимчасові здобутки під час наступної виборчої кампанії … І рейтинги PISA – саме те, що треба для політичних вихвалянь” (стор. 228).
6.2. “Політиків часто приваблює командно-адміністративний підхід, і в цьому немає нічого дивного. Попри розмови про особистий розвиток і суспільне добро, існує вдосталь документальних свідчень того, що історія освіти – це історія суспільного контролю, підпорядкування й масового послуху” (стор. 228-229).
6.3. “Деякі політики наполягають, щоб державну освіту відкрили для ринкових сил – через чартерні школи, дошкільні заклади й незалежні школи, засновані комерційними компаніями. Та жодна з цих установ наразі не виявилася кращою за державну школу з добрим фінансуванням і керівництвом” (стор. 228).
7. Про організацію змін:
7.1. “Щоб створити в галузі освіти клімат, сприятливий для новаторства й розвитку можливостей, потрібні натхненні лідери” (стор. 229).
7.2. “З власного багаторічного досвіду [Тім] Бриґґауз [авторитетний британський експерт] знає, що від бачення до реальних змін – непростий шлях. Це тривалий процес дії, імпровізації, оцінювання й зміни курсу з урахуванням досвіду й обставин. Щоб коротко описати ключові складники – бачення, навички, стимули, ресурси й план дій – Тім використовує таку табличку:
Бачення Вміння Стимули Ресурси План дій = Зміна …
Одна з найбільших перешкод на шляху змін – неузгодженість між різними елементами, що мають їх гарантувати. Якщо одного чи кількох бракує, процес – як це часто трапляється – гальмується. Це виглядає так:
Бачення Вміння Стимули Ресурси План дій = Розгубленість Бачення Вміння Стимули Ресурси План дій = Тривога Бачення Вміння Стимули Ресурси План дій = Опір Бачення Вміння Стимули Ресурси План дій = Розчарування Бачення Вміння Стимули Ресурси План дій = Розпорошеність (стор. 229-230)”.
8. “Післямова”:
“Різні підходи до індивідуалізованої освіти часто об’єднують під спільною назвою “прогресивна освіта”, яку деякі критики уявляють собі як повну протилежність “традиційній освіті”. Але це шкідливий стереотип, який створює низку хибних уявлень. Історія освітньої політики – це історія коливань між цими двома “полюсами”. І рух за стандартизацію – всього-на-всього чергове коливання маятника. Ефективна освіта – це рівновага між суворими правилами й свободою, традиціями й інноваціями, особистістю й групою, теорією і практикою, внутрішнім і зовнішнім світами. Але тепер маятник, цілком сподівано, починає рухатися в протилежний бік, і, як завжди, наше завдання – допомогти школам і учням віднайти рівновагу” (стор. 234).