Зимові свята дали змогу прочитати декілька книжок. Одна з них “Країна стартапів. Історія ізраїльського економічного дива” авторів Дена Сенора і Сола Сингера. Дуже цікава і повчальна книга. Раджу прочитати всім, хто бажає розширити свій світогляд та краще зрозуміти, якими можуть і навіть мають бути стартапи та які фактори є ключовими для їх успішного розвитку, а також дізнатись: що таке “хуцпа” і як вона допомагає ізраїльтянам досягати успіху у військових та цивільних справах, хто такий “біцуїст” та як державна програма “Йозма” дозволила залучити значні іноземні інвестиції, створити десятки венчурних фондів та запустити механізм венчурного фінансування стартапів.
У цьому ж дописі я хочу навести декілька цитат з книги “Країна стартапів”, які стосуються освіти і науки Ізраїлю, а також – деяких інших актуальних для України питань.
1. Про вищу освіту:
“… згідно з даними Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), 45 відсотків ізраїльтян мають університетську освіту, що є одним із найвищих показників у світі”. (стор. 111)
Це цитата для тих, хто вважає, що в Україні забагато студентів та вищих навчальних закладів. Адже проблема не у кількості, а в якості. І саме лише зменшення кількості українських вищих навчальних закладів (спекулятивна ідея, яка вже не один рік висловлюється багатьма українськими чиновниками) аж ніяк не покращить стан освітньої сфери в цілому. Основна ж причина таких висловлювань – прагнення скоротити витрати на вищу освіту. Дехто з освітніх експертів пропонує зменшити кількість державних вишів, а вивільнені кошти направити на посилення тих, що залишаться. Але в умовах “кумовства” та корупції можна одразу поставити хрест на об’єктивності показників відбору. Реформування системи освіти вкрай важке питання, але якщо перефразувати відому цитату Наполеона Бонапарта: народ, який не бажає вкладатись у розбудову власної вищої освіти, незабаром буде задорого платити іноземним фахівцям. Та ще й ніколи не позбудеться статусу сировинного придатку.
2. Про університети, коледжі та комерціалізацію наукових відкриттів:
“Сьогодні [оригінальна книга видана у 2009 році] в Ізраїлі працюють вісім університетів і двадцять сім коледжів. Чотири з них входять до списку 150 найкращих університетів світу: сім із них належать до числа найкращих ста університетів Азійсько-Тихоокеанського регіону. Жоден із них не є філіалом закордонного вишу. Ізраїльські науково-дослідні інститути були також першими у світі у справі комерціалізації наукових відкриттів. 1959 року Інститут Вайцмана створив підрозділ Yeda (івритом означає “знання”), який мав перетворювати результати його досліджень на придатні для ринку товари. Відтоді Yeda породила тисячі успішних продуктів у галузі медтехніки, а також компаній.” (стор. 275)
Наочний приклад того, наскільки якість вищої освіти тісно пов’язана з процвітанням країни. Не важко здогадатись, що чекає на Україну, якщо уряду так і не вдасться провести справжнє реформування галузі.
3. Про економічні кластери:
“Така відданість справі культури може відіграти центральну роль в успіху економічних кластерів – таких, яким є ізраїльська галузь хай-тек. Кластер, за описом автора цієї концепції, професора Гарвардської бізнес-школи Майкла Портера, є унікальною моделлю економічного розвитку, бо її засновано на “географічних концентраціях” взаємопов’язаних інституцій: бізнесів, урядових органів, університетів, – що мають стосунок до певної сфери. Кластери продукують експоненційне зростання тих громад, де їх розташовано, тому що люди, які мешкають і працюють у межах кластеру, якимось чином пов’язані одні з одним. <…> Портер стверджує, що надзвичайна концентрація людей, які працюють у певній галузі та розмовляють про неї, дає компаніям кращий доступ до працівників, постачальників та спеціалізованої інформації. Кластер існує не тільки на рівні, пов’язаному з роботою: він є частиною тканини повсякденного життя і реалізується у спілкуванні між спеціалістами галузі, яке відбувається у місцевій кав’ярні, під час забирання дітей зі школи або відвідання церкви. Зв’язки всередині громади перетворюються на зв’язки всередині галузі – і навпаки.” (стор. 256-257)
Вже досить давно в Україні намагаються реалізувати концепцію так званих “технопарків”, які могли б стати початком своєрідної політики “кластеризації” та створення інноваційних осередків. Проте, на жаль, далі модної назви та гарних слів справа, як правило, не йде. В різних частинах України починають вже вимальовуватись зародки IT-кластерів, але вони виникають, скоріше, всупереч державній політиці, завдяки зусиллям окремих компаній. Зауважу, що ізраїльські кластери мають свої особливості, які відрізняють їх, наприклад, від сингапурських та дубайських. Про ці важливі та цікаві відмінності раджу прочитати у книжці, де наведено гарні наочні приклади. Скажу лише, що нам потрібен саме ізраїльський формат кластерів. Нам потрібно не просто “механічно зібрати докупи добірку інституцій”, нам потрібна щира зацікавленість цих інституції у долі нашої країни.
4. Про важливість науки для аграрного сектору:
“За двадцять п’ять років Ізраїль підвищив рівень сільськогосподарського виробництва у 17 разів. Це вражає”, – сказав він [Шимон Перес] нам. Люди цього не усвідомлюють, каже він, але сільське господарство – це “дев’яносто п’ять відсотків науки і п’ять відсотків праці”.” (стор. 292)
На мою думку, аграрні високотехнологічні стартапи можуть стати фундаментом для економічного розвитку України. Нам потрібна своя Netafim (всесвітньо відома ізраїльська компанія з 50-річною історією, яка виробляє та продає системи крапельного зрошування). Нам потрібні стартапи, які дозволять збирати більші та кращі врожаї, які інтегрують у цю сферу дрони (наземні та повітряні), автопілоти, хмарні технології тощо. А отже нам потрібна якісна високотехнологічна аграрна освіта із залученням як лекторів провідних фахівців зі всього світу, у тому числі з Ізраїлю. Звісно, потрібно і багато інших передумов, серед яких такі вкрай важливі, як деолігархізація, подолання корупції та недопущення подвійних стандартів. Інакше все знову зведеться до популістських гасел та гарних, але порожніх назв.
5. “Давка”:
“Коли почалася перша вранішня зміна після нічної атаки, Фроман очікував побачити у найкращому випадку половину працівників, але прийшло 75%. Після другого іракського ракетного удару наступної ночі відсоток тих, хто вийшов на роботу у хайфському проектному центрі Intel, зріс до 80%. <…> Менеджментові у штаб-квартирі Intel у Санта-Кларі це не вкладалося у голову. Через два дні, якраз коли йшов конференц-дзвінок із Санта-Кларою, сирени залунали знову. Члени ізраїльської команди попросили почекати хвилинку, поки вони перейдуть до іншого приміщення, надягли протигази і продовжили розмову із защільненої кімнати. <…> Це також питання менш зрозумілих чинників, як-от прагнення до успіху і на особистому рівні, і на рівні всієї країни. В ізраїльтян є для цього позначення – “давка”, що івритом означає “назло”. Вони ніби кажуть: “Що більше вони на нас нападатимуть, то успішніші ми ставатимемо”.” (стор. 211-212)
У книжці наведені цікаві та показові життєві приклади, серед яких мені найбільше запам’ятались історії Дова Фромана та Ейтана Вертгаймера. Саме на таких особистостях і вибудовувалась довіра іноземних інвесторів, а з ними й ізраїльське економічне диво. І варто зазначити, що серед українців також багато таких особистостей, яскравим свідченням чого є Майдани та неймовірний волонтерський рух. Їм потрібно просто не заважати, а краще – підставити державне “плече”.
Бажаю приємного читання! 🙂